«Прийнятний гріх»

Він — скрізь: у суспільстві й навіть у церковних спільнотах. Та ми про нього намагаємося не говорити. Більшість сучасних християн, якщо запитати їх про гріх, скажуть, що всі гріхи однаково погані. Вони рівні в очах Бога, і немає шкали, за якою щось гірше, а щось краще. Що маленька брехня на благо і вбивство — однакові гріхи, за які Христу довелося прийняти хресні муки на Голгофі. Але це все в теорії, а на практиці, священика, який трохи збрехав, навряд чи позбавлять сану. А ось за вбивство точно позбавлять. На практиці, є гріхи, які суспільство готове прийняти. І навіть Церква готова. Є такий грішок, що наповнив наше суспільство і церкви настільки, що ми перестали його помічати. Він полягає у постійному бажанні отримати більше, ніж нам насправді потрібно. Гріх цей — обжерливість.

 

Коли думаєш про обжерливість, згадуються власні бажання з’їсти не менше десятка еклерів та запити їх гарячим шоколадом. Або загальна схильність закидати картопляні чіпси у шлунок, що вже давно не голодний. Більшість із нас дивиться на гріх обжерливості й думає: «У мене цієї проблеми немає» або «Ну і що такого? Теж мені, гріх». У будь-якому храмі знайдуться гладуни, звичні до переїдання, та їх мало хто звинуватить у недостатній духовності за пристрасть до їжі. Але обжерливість — це не просто пристрасть до їжі. Говорячи простими словами, обжерливість — це залежність, пристрасть душі до надлишку. Так відбувається, коли смак стає важливішим за голод, бажання — важливішим за потребу. І в споживацькому суспільстві стає важко визначити, що вважати заслуженим трофеєм, а що — надлишковим потуранням власним слабкостям. Із цього погляду то навіть найстрункіші з нас можуть виявитися справжніми ненажерами. Будь-хто. Пристрасть до надмірності виростає з невдоволеності. Я незадоволений своєю порцією. Неважливо, чи це порція на тарілці, у ліжку чи на банківському рахунку. Мені треба більше. Але оскільки кожна порція — це обмежена частина обмеженого світу, то я прагну задовольнити бажання, яке… зростатиме з кожною отриманою порцією, а тому задоволення не досягти ніяк.

 

Про це, до речі, йдеться у третьому розділі книги Буття. Що за гріх у райському саду було скоєно, якщо не гріх пристрасті до надмірностей? Адам із Євою дістали у спадщину красу саду і чудовий смак райських плодів, без присмаку сорому. Але рай був навіть не у цьому. Рай називався так, бо Господь був поруч, ходив та розмовляв із ними. І все ж, Адам із Євою визнали усе дане їм за недостатнє. «Порція раю» здалася їм замалою, і вони потягнулися за великим… Наслідки їхніх дій нам відомі. Ми, як і вони, — істоти спраглі. Ми намагаємося втамувати неспинну спрагу, яка з кожним ковтком стає дедалі сильнішою. Наші апетити подібні смерті, як говориться про це у книзі Притч (27, 20). Ми перебуваємо у постійному пошуку того, що вгамує нашу спрагу. Але вона не минає. І в цьому основа нашої обжерливості. Жага рухає нашою пристрастю до надмірностей. Тим не менш, жагу до більшого не завжди слід вважати злом. Просто її треба скерувати у правильному напрямку. Ми маємо бути спраглими Бога, спраглими святості. Наші ненаситні душі можуть навернутися і знайти радість у благодаті, яка відкривається у Божій присутності. Є лише одне невичерпне Джерело тамування нашої спраги. Смаку Його благодаті достатньо, щоб угамувати ненаситні прагнення. Якщо заборонений плід здається солодким, то благодать солодша у сто разів. І ось вам ще дивний ефект: що більше ми п’ємо з невичерпного джерела Божої любові, то сильніше змінюються наші вподобання і смаки. Солодкі води благодаті з кожною краплею зцілюватимуть наші ненаситні душі. У гонитві за поживою, що не здатна втамувати голоду і спраги, почуття та смаки у нас притупилися. Ми перестали відрізняти, де наш реальний голод, тамуючи лише свої пристрасті. І тільки повернення до Джерела води живої здатне повернути нам справжні смакові якості. У Псалмі 33 говориться: «Скуштуйте й побачте, який добрий Господь». Напевно, Павло правильно розумів цей вірш, коли свідчив людям у Лістрі про Бога, Котрий дає їжу та радощі людині, аби та відвернула своє серце від суєти й наситилася Богом (Діян 14, 15‑17).

 

Отож, коли Бог стверджує, що Його благість можна скуштувати і побачити, у цього твердження є щонайменше два наслідки. По‑перше, кожне земне задоволення має головне призначення: вказувати на втамування усіх наших потреб у Бозі. Моє захоплення світанком не повинне завершуватися поглядом на розпечений сонцем горизонт, а має продовжитися хвалою Богу, який цей світанок створив. По‑друге, якщо наша пристрасть до більшого може потрапити у неправильне русло, то вочевидь вона може потрапити і в правильне! Чи вважати нашу пристрасть до більшого гріхом? Усе залежить від того, чи це є прагненням душі до чогось тлінного або до нетлінного. Чи прагнемо ми «повнішати» у пізнанні Бога? Чи радіємо ми можливості провести кілька додаткових хвилин у молитві, сховавшись від усього світу заради ще одного ковтка з божественного джерела? Коли ми востаннє не могли відірватися від Біблії, дивуючись медовим ароматам древніх істин? Якщо у Біблії зосереджена вся нетлінна благість, то навіщо нам розтрачувати своє життя біля тлінних столів? Ми, християни, так сильно звикли стримувати себе у насолоді Богом, що вже навіть і забули, як та насолода може виглядати. Для багатьох із нас насолода в Бозі стала такою ж рідкістю, як і порожній шлунок.

 

Чому ми не можемо дати своїм душам єдине Джерело, здатне втамувати спрагу раз і назавжди? Чому ми женемося за третьосортними смаками світських задоволень: їжею, сексом і грошима? Якби ми лиш перестали душити свою «обжерливість», а скерували її у правильне русло! Якби ми тільки куштували благість Бога, котрий пропонує нам те саме життя з надлишком, а не харчувалися з мізерних столів цього світу! Як сказав Джордж Макдональд: «Іноді я заплющую очі, потім розплющую… і все — забув». Мій голод часто втамовується не там. Мені здається, що я хочу чогось тлінного, але насправді я шукаю вічного втамування свого голоду. І щоб про це не забувати, нам потрібно щодня куштувати благість Бога. Отже, давайте харчуватися правильно!

За матеріалами: IESHUA.ORG