Чому дякувати?

Люди бажають знати Божу волю для їхнього життя, і коли вони запитують Бога про неї, думають про те, що їм потрібно зробити далі в конкретній сфері життя. За кого вийти заміж? У яку школу піти? Яку роботу обрати? Але це все «номер два», коли мова йде про Божу волю. Його воля перш за все полягає у тому, щоб ми навчилися бути вдячними.

Чому вдячність – це завжди Божа воля, незалежно від того, що трапляється у житті?

1.Вдячність шанує Бога

Завжди, коли ти дякуєш кому небудь, робиш їм честь. Тобі потрібно навчитися дякувати Богу не лише за те, що Він робить, але і за те, Хто Він є.
«Боже, дякую Тобі за те, що Ти у мене є… Я дякую Тобі, що Твоя мудрість набагато більша, ніж моя…Дякую Тобі за те, що Ти краще за мене знаєш, що може зробити мене щасливим… Дякую, що Ти постійний, коли я мінливий… Я дякую за Твою любов… Дякую за Твою милість…» Це вдячність Богу за те, Хто Він є, наявність такого відношення вдячності виявляє пошану до Нього.

Лікарі знають, що вдячність – це найбільш корисне людське відчуття. Чим більше ти вдячний у житті, тим здоровшим будеш фізично. Щодня, сидячи на краю ліжка, перед тим як злізти з нього, подумай про десять речей, за які ти можеш бути вдячним Богу. Це змінить твоє відношення. Це змінить твій день. Перші п’ять хвилин твого дня налаштують тебе на все решту. Якщо ти почнеш із вдячності, будеш здоровшим, щасливішим, ближчим до Бога.

2. Вдячність творить єдність

Вдячність завжди будує глибокі стосунки між тобою та іншими людьми.

Ти хочеш перебудувати свої відносини з другом, батьками, партнером у шлюбі, людьми, з якими працюєш? З ким би ти не хотів зблизитися, виділяй час на спілкування і висловлюй вдячність їм. Ти хочеш укріпити стосунки? Протягом тижня відправляй текстові повідомлення, дзвони, пиши їм.

Я хочу надихнути тебе проявляти більше ініціативи. Висловлюй вдячність до людей, з якими спілкуєшся. Просто будь щедрим на подяку, і це вас зблизить.

3. Вдячність розвиває мою віру

Ти можеш дякувати Богу, коли життя важке? Це тест – чи ти поверхневий християнин, чи глибокий. Ти можеш дякувати Богу, коли життя не приносить задоволення? Коли все йде не так? Якщо ти проходиш крізь важкі часи, не дивися на те, що втратив. Дивися на те, що у тебе залишилося. Не має значення, наскільки погані у мене справи – завжди фактом залишається те, що я можу бути вдячним Богу просто за те, що Він Бог.

Бог обіцяв провести мене крізь найважчі ситуації в житті – приходити на допомогу, укріпляти, турбуватися, робити чудеса, відповідати на молитви. Він обіцяє, що навіть коли справи йдуть не так, як би хотілося, Він може все змінити на краще. Це означає, що Його план проявляється у дії, і потрібна віра, щоб це визнати.

4. Вдячність служить іншим

Глибока вдячність, насправді, служить іншим. Вона стає служінням. Ми спасенні для того, щоб служити іншим, і в тебе може бути служіння висловлювати вдячність.
Якщо ти коли-небудь щось купував, то знаєш значення слова «знецінення». У той момент, коли ти заплатив за річ, вона відразу коштує менше, ніж ти заплатив. Навіть, коли річ абсолютно нова, якщо ти її повертаєш – вона вже коштує менше. Знецінення означає зниження вартості.

Цінувати – означає підіймати вартість. І це – служіння. Коли ти цінуєш свого чоловіка, дружину, то підіймаєш їхню цінність. Коли цінуєш своїх дітей, теж підіймаєш їхню цінність. Коли цінуєш своїх колег, підіймаєш їхню цінність для себе і для інших.

Усім в житті потрібна велика доля підбадьорення. В тебе є безумовна потреба бути утвердженим, любленим, високо оціненим. І у всіх теж є така потреба. Якщо хочеш, щоби Бог тебе використовував, відкрию маленький секрет: приймай всіх. Цінуй всіх. Висловлюй вдячність усім.

5. Вдячність – свідок  для невіруючих

Найкращий спосіб поділитися вірою з іншими людьми – це почати з вдячності. Вдячність вражає людей, бо більшість сьогодні не вдячні.
Біблія каже, що віруючі люди мають жити у такий спосіб, який робить привабливою істину про Бога. Чи дивляться вони на твоє життя з бажаннями дізнатися більше про те, що тобі дає таке натхнене ставлення?

В спотвореному і ущербному поколінні, цинічному, саркастичному яке осуджує , ті хто, підбадьорюють сяють, як зірки. Християн мають пізнавати по їхній абсолютній любові, доброті, радості, вдячності. Є слово, яким це все можна назвати. Це називається – бути подібним до Христа.

Рік Уорен


В нашому споживацькому суспільстві часто ми недооцінюємо чи взагалі забуваємо про важливість, більше того – гостру потребу – в такій простій справі, як дякування.

Можливо, Вам ріже слух саме слово «дякування», а в голові крутиться питання: «Чому не подяка?». Добре, давайте з’ясуємо, чи є слова дякування та подяка – абсолютними синонімами, тобто чи однакове в них значення?

За Словником української мови, дякування означає дію зі значенням «дякувати». Яскравим прикладом, як завжди, є народна мудрість, закладена в прислів’ї: «Яке частування, таке й дякування».

Натомість той же словник подає два значення подяки:

1) як почуття вдячності за щось та, відповідно, слова, за допомогою яких висловлене це почуття, а також офіційна позитивна оцінка;

2) як наперед не обумовлена й не визначена плата за щось. Часто в українців це значення трансформується в розуміння слова подяка як хабар.

Отже, приходимо до висновку, що дякування та подяка – є абсолютними синонімами в одному із значень, яке можна сформулювати так – висловлення почуття вдячності. І тут постає кілька питань:

Питання перше: чи ЧАСТО ми висловлюємо подяку?

І не просто банально нерозбірливо буркати «під носа», тобто давати так званого одчіпного (щоб відчепилися).

Чи навпаки – не тоді, коли подяка нагадує більше словоблудство своєю зовнішньою пишністю й красою, за якою в людини геть немає нічого ні в душі, ні в серці.

А коли дякуємо від душі, від усього серця, коли справді почуття вдячності переповнює нас настільки, що слів бракує для висловлення свого почуття!

Питання друге: КОМУ ми висловлюємо подяку?

Чи щодня ми дякуємо:

нашим батькам – найріднішим у світі людям, які стільки всього найкращого вклали в нас з самого малечку?

чоловікові чи дружині – найдорожчій людині, яка крокує пліч-о-пліч з нами по життю й витримує всілякі наші стани й настрої, емоції, переживання, зокрема «і в словесній формі» (читай – вихід емоцій)?

своїм дітям – великим чи маленьким, дорослим чи не дуже – за те, що вони у нас найкращі, бо вони наші, рідні?

Господу Богу, який подарував нам життя, здоров’я, дарує нам весняний день чи літній захід сонця, осінній дощ чи зимовий морозець?

Питання третє: ЯК ми висловлюємо подяку?

Правильно вживати такі слова: «Красно дякую», «Щиро дякую», «Сердечно дякую» чи «Дуже Вам дякую». Звичайно, ця форма має відповідати змісту подяки.

Інший варіант подяки – «Спасибі» (традиційно вважається, що його більше використовують на Півдні та Сході України). Один з найкращих варіантів – «Сердечне спасибі».

ОБЕРЕЖНО: русизм – «Велике спасибі».

Запам’ятаймо, що в українській мові такого вислову немає, це копія з російської мови.

Питання четверте: ЩО сказати у відповідь?

Є відповіді «на всі випадки життя»: прошу (з наголосом на першому складі) та будь ласка.

Є й відповіді в конкретних ситуаціях, наприклад, якщо дякують за їжу, то відповідають: «На здоров’я!», якщо за одяг, то говорять «Носи на здоров’я!» чи «Носи здоровим!»

ОБЕРЕЖНО: нечемно відповідати «Нема за що». З одного боку, ви начебто «робите добру справу», тобто наголошуєте, що це вам не складно виконати. Проте водночас така відповідь звучить некоректно чи, більше того, неправдиво – висловлюють подяку однозначно за ЩОСЬ.

Питання пяте: ЗВІДКИ походять слова подяки?

Цікаво простежити етимологію (тобто походження) слів подяки.

Дієслово «дякувати» походить з німецької мови (нім. danken) і запозичилося через мову-посередника – польську мову.

Це ж слово вживається в таких слов’янських мовах: західнослов’янських – польській, чеській, словацькій, східнослов’янській – білоруській;

германських мовах: англійській, голландській, шведській, норвезькій та ісландській.

«Розшифрувати» слово «дякувати» можна приблизно так: «Ви мені зробили добро, я думаю, що пам’ятаю про це». Тож первісне значення слова «дякувати», як бачимо, вчені пов’язують зі словом «думка».

Слово «спасибі» має спільнослов’янське коріння, відповідно, всім відомий його близькозвучний відповідник у російській мові.

Первісна його форма «Спаси Біг (Бог)» висловлювала не лише подяку, але й побажання тому, кому дякували. Залишки такого зворотного побажання залишилися в польській мові, де є вислів «Bo’g zaptac’», тобто «Хай Бог заплатить тому, кому дякують». Схожі зворотні побажання трапляються і в деяких говірках Західної України.

11 січня відзначають Міжнародний день Спасибі. Слова подяки можуть стати по-справжньому чарівними, потрібно тільки вміти правильно і вчасно сказати: «Спасибі».

Міжнародний день Спасибі (International Thank You Day) був заснований за ініціативою миротворчих спільнот. Найсвітліше і найбільш «ввічливе» свято покликане навчити нас не боятися і не соромитися дякувати оточуючим, світові і самим собі. Слова подяки здатні поліпшити настрій, підвищити взаєморозуміння, заряджають позитивними емоціями і, безсумнівно, роблять життя і тих, хто дякує, і тих, хто приймає подяку, краще.


Кожен з нас у своєму житті пережив на собі якесь чудо чи то фізичне чи духовне. Але чи кожен з нас вдячний Богові? Чи кожен з нас дякує Господу за добре і погане? Адже апостол Павло навчає нас, щоб ми завжди за все дякували Господеві.

Усе християнське життя і життя Церкви, згідно з християнським вченням, розвивається й висловлюється у постійному єднанні молитов та подяк. Апостол Павло каже: «Насамперед дякую Богові моєму через Ісуса Христа, за всіх вас, що віра ваша славиться по всьому світі» (Рим. 1, 8).

Кожна віруюча людина повинна постійно дякувати Богові за всі Божі дари, бо ж каже апостол Павло: “Чоловіче, що ти маєш, чого б ти не одержав від Бога?”. Все ми – добре чи погане отримуємо з люблячої руки Господньої.


Я дякую Тобі, мій Бог, за очі, якими бачу все, що Ти створив.

Я знаю тих, для кого дні – як ночі, хто бачить світло тільки в хвилях снів.

Я дякую Тобі, мій Бог, за руки, якими можу я тримати хліб.

Втирать сльозу в печальний час розлуки, і працювати можу на землі.

Я знаю тих, кого годують з ложки, хто сам не в змозі рук своїх піднять.

Я дякую, я дякую Тобі, мій Боже. Як цю подяку більше передать?

Я дякую Тобі, мій Бог, за ноги, якими я проходжу всі путі.

Я зустрічав таких, кому дороги непройдені залишились в житті.

Я дякую Тобі, мій Бог, за голос, Тебе я славить можу ним.

Я знаю тих, кому весь світ довкола як і вони, здається все німим.

Я дякую Тобі за хліб насущний, за те, що вдосталь маєм на столі.

Були часи тяжкі і неминучі, як (люди) з голоду вмирали на землі.

Як крихту хліба золотом вважали, шматочок той ділили багатьом.

Якби вони його тоді так мали, як маєм ми сьогодні за столом.

Я дякую тобі, мій Бог, за мирне небо, за тихий спокій рідної землі.

О, як нам тільки дякувати треба, що ми живемо в мирному краї!

Я дякую Тобі, мій Бог за маму, за рідні очі, лагідні слова.

За ніжну неньку з добрими устами, за те, що в мене мама ще жива.

Я дякую Тобі, мій Бог за маму, за очі, руки, світлі почуття.

Навчи нас, Боже щирими устами, Тебе хвалити все своє життя.

Я знаю тих, хто сиротами гірко, без мами рідної проходить у житті.

Я дякую, я дякую Тобі Владико, за все, що Ти даруєш нам в житті.

Та знаю, часом гірко так буває, Тобі, наш Боже, вічний наш Христос.

Що дякувати часто забуваєм, за те, що маєм, що не має хтось.

Я дякую Тобі, мій Бог за очі, якими бачу все, що ти створив.

Хвалити прагну, дякувати хочу, а Ти до мого серця говори!


Вдячність

by Мария Ляхова

Почуття подяки настільки важливо в нашому житті, що я вирішила в якості першого запису рубрики, присвяченої фундаментальним цінностям, представити мою бесіду на цю тему з журналістом Дар’єю Конопльової, опубліковану рік тому в журналі “Колесо життя”. Запис представлена в журнальному варіанті.

Вдячність: навчити неможливому

Сьогодні мив гостях у Марії Ляхової, психолога і коуча. Тема сьогоднішньої розмови  –слово «Дякую!», яке є для нас таким звичним, але не всі задумуються про його значення в житті людини.  Коли люди починають свідомо, а не просто як штамп, вживати «Дякую!», то змінюються життєві обставини, матеріальний стан людини, відносини в сім’ї, приходить радість життя. Думаєте, що це занадто просто? Зачекайте з висновками. Читайте про те, як наші думки і слова здатні міняти світ.

Маріє Миколаївно, як ви вперше усвідомили, наскільки важлива подяка в нашому житті?

–Двадцять п’ять років я працювала в інтернаті для дітей-сиріт. Там були діти з вулиці, позбавлені батьківської опіки, з сімей алкоголіків, наркоманів, повій. Я викладала англійську мову і одночасно була психологом, так як в той час ще не було штатних психологів, а без розуміння проблем цих дітей, допомогти їм було дуже важко. Після двох років роботи в мене виникло бажання поміняти школу, тому що діти приходили після літніх канікул,забували матеріал і дивилися на мене так, ніби ми з ними рік не працювали. Проходив ще один рік, і знов за три місяці канікул учні не могли згадати вивчений матеріал. Я почала дивитися на своїх вихованців з точки зору психолога: чому вони не можуть вчитися, що відрізняє їх від інших дітей? І тоді побачила, що у більшості з них практично відсутнє почуття вдячності. Вони або сприймали все,як належне, або їм хотілося знищити людину, якій треба було подякувати. Вони ненавиділи своїх батьків і переносили цю ненависть на оточуючий світ. Щоб змінити це, треба було розбудити в них якісь людські якості, що силою обставин були задавлені, як не потрібні. У середовищі, з якого ми їх забирали, панували груба сила та ненависть: хто перший вдарить, хто розпізнає біду і втече першим… В інтернаті ми повинні були дати їм знання і, крім того, зробити з них людей, які, вийшовши в суспільство, зможуть співіснувати з іншими. Я почала думати,як ввести в їхню мову слово « Дякую!».Мені було цікаво як зміниться їхня поведінка, коли це слово стане нормою, а не рідким виключенням.

І яким чином вам це вдалося?

–Я вирішила скористатися такою нагодою, як свято День Подяки. Це одне з не багатьох свят, яке я б хотіла бачити в нашому календарі. На уроках англійської ми вивчали історію цього свята і знали, що люди дякують Богу за все хороше в своєму житті, дякують батькам, знайомим, колегам по роботі. Це сімейне свято, коли діти з усіх кінців їдуть до рідної домівки.Ми вирішили святкувати його не один день, а цілий тиждень в контексті Тижня англійської мови. Я сказала дітям: «Давайте спробуємо дякувати кожен день всім навколо: вихователям, вчителям, кухарям, прибиральницям, Ми будемо робити листівки і подаруємо їх всім працівникам школи, зробимо конкурс малюнків, на яких зобразимо за що ми дякуємо, зробимо концерт, де будуть англійські і українські пісні-подяки,  вірші, сценки». Ми зробили листівки для всіх, хто працював у школі. Знаєте, кому всі учні хотіли понести ці листівки? Директорові і кухарям. Я попросила понести листівки і вчителям. Спочатку ніхто не хотів цього робити. До того ж я попросила дітей зробити ще й другий крок –визначити,  за що подякувати, тобто знайти, за що вони цінять саме цього вчителя. Діти писали свої подяки на листочках і шли до вчителів. Їм це було так незвично, що вони спершу підглядали і читали з листочків. На протязі кількох днів діти подякували всім, і з того часу багато з них почало сприймати людей не як чужу силу, а як більш рідних і близьких. «Дякую!»стало говорити легше.Діти захопилися цією ідеєю, але тільки на період свята. А мені треба було, щоб це стало їх сутністю.

Щоб закріпити це важливе для них досягнення, я сказала дітям: «Давайте грати в таку гру: ми вранці приходимо на уроки, а ви нам кажете «Добрий день!»і «Дякую!». А вони питають, навіщо. А я кажу: «Зрозумійте, щотак мало хто говорить, а ми будемо цим відрізнятися від всього суспільства навколо». Коли діти всі разом, вони є загальною масою. І цій масі хочеться відрізнятися від інших дітей хоч чим-небудь. Першими до мене почали прибігати і питати: «Що ти робиш?»вчителі та адміністрація. Вони казали, що це знущання, тому що так ніхто не говорить, а тут всі діти говорять «Добрий день. Дякую!» і роблять це радісно і завзято.  І це мені показало, що люди не лише погано вміють говорити «Дякую!»–вони не вміють його приймати. Виявилось, що багатьом з нас більш властиво бути відчуженими, не любити один одного, підозрювати, що хтось хоче зробити нам щось зле, готувати удар у відповідь. Жити в полі негативізму таким людям набагато легше.

Чому?

–Це закладено генетично. Кілька поколінь жили в ситуації, коли треба було себе тотально захищати. Революція 1917 року, репресії, голод породили в людях страх. Потім війна, після неї –відбудова. Кілька поколінь жили в постійній напрузі, страху і бажанні себе захистити. Це була необхідна реакція, щоб вижити. Але вже прийшли друге і третє покоління, а ми все тримаємось за ці реакції, які отримали в спадщину від попередніх поколінь. Інформація передається від покоління до покоління у вигляді досвіду та стереотипних реакцій і хоча ми живемо в мирний час, наші реакції відображають підсвідоме очікування небезпеки.  Без додаткового зусилля позбутися того, що нам дали, як інформацію від попередніх поколінь, практично неможливо. Я це зрозуміла на прикладі моїх учнів: їхні батьки, які самі були невдячними і нещасними людьми в цьому суспільстві, передали їм щось таке, від чого вони не могли відійти. Виходячи зі школи, з дев’ятого класу, майже всі діти кидали училища, технікуми і поверталися до своїх рлдичів–в те середовище, з якого ми їх колись забрали. У мене було бажання зробити це повернення неможливим. Цього я досягла тільки через десять років –70% дітей вже не поверталися в те середовище, а, навпаки, допомагали виходити звідти батькам.

– Що змінилося, коли діти навчилися дякувати?

–Змінилося ставлення до вчителів, атмосфера в школі стала спокійніша. Вживання нецензурної лексики і, взагалі, вульгарних висловів  помітно зменшилось. Діти навчилися казати «Добрий день»і «Дякую» один одному.

Коли людина сказала «Дякую», вона вже не так легко могла тебе обізвати, вкрасти в тебе щось, забрати в тебе обід. Вона вже підсвідомомусила встановлювати з тобою більш дружні відносини. Позитив, який я даю Вам, залишається в моїй душі. І зачіпає Вас, і щось робить у Вашій душі. І ми з Вами, і кожна людина в суспільстві зв’язані невидимими ниточками. Це є ниточки інформаційні і ниточки енергетичні. І цей позитив не дає нам можливості бути ворогами. Ми, можливо, ще не друзі, але вже не вороги.

Я обіцяла дітям, що вони, дякуючи, стануть процвітаючими людьми. Діти вчилися дякувати вчителям, робітникам, кухарям, шевцям; писали ці слова на листочках паперу, читали їх, а пізніше так навчилися цьому, що робили листівки навіть коли не було свята, підписували і дарували ці листівки кому хотіли.

Через два роки після того, я знайшла американських волонтерів, які працювали за запрошенням в школах міста. Я запросила їх до нас поспілкуватися з дітьми англійською мовою. Троє волонтерів приходили, гралися з дітьми і подружилися з ними. Ці молоді люди були далеко від дому і не могли зустрітися зі своїми сім’ями на День Подяки.  Мої вихованці запросили їх до себе і зробили для них свято: спекли пиріг, зробили маленькі бутербродики, чай, придумали програму і намалювали листівки, щоб зробити своїм друзям приємний сюрприз. Це був незабутній час для всіх: ми разом співали англійські і українські пісні, грали в ігри, зробили маленьке змагання, сиділи за столиками з солодощами і чаєм.

Американці сфотографували нас та вислали додому ці фото. І батьки одного з наших гостей передають йому з Нью-Йорка півтори тисячі доларів і кажуть: «Купи те, що  необхідно цим діткам». Я збирала дітей у кожному класі і говорила: «За те, що ви щиро подякували людям, зігріли їх серця, їхні батьки з Нью-Йорка вирішили, що вам треба допомогти. Подяка нам ніби нічого не коштувала, але ми за це одержали гроші і зараз будемо вирішувати, що нам купити».Діти захотіли комп’ютер, щоб друкувати англійською мовою. Потім ми купили нові штори і карниз, нову електричну плиту на кухню. Придбали магнітофон і телевізор. Ми віддячили американцям, написавши їм гарного листа з цитатою з Біблії, де людям дякують за те, що вони допомагають бідним. Кожен раз, коли я заходила в клас, казала: «Діти, я вам дуже дякую, тому що ваша подяка зробила для мене такий чудовий кабінет». І учням кожного нового класу, який приходив, я розказувала, що подяка може зробити в нашому житті.

– Що було далі?

–Після того як діти навчилися дякувати вчителям, я стала вчити їх дякувати своїм батькам. Я розуміла, що коли діти відмовляються дякувати батькам і любити їх, то з психологічної точки зору вони таким чином себе знищують. Якщо діти критикують батьків, то потім вони, в певних  варіаціях, повторять це у своєму житті. Я їм це пояснювала дуже довго. Казала: «Дивіться, ось у Біблії так написано, давайте все-таки спробуємо батькам дякувати. Ви знаєте десять заповідей, і четверта заповідь –єдина, яка має в собі обіцянку: благословляй батьків своїх і ти будеш успішним і довголітнім». Для мене це була зачіпка, бо більшість дітей на моє прохання дякувати батькам казали: «Це неможливо». У когось батько сидів у тюрмі за те, що вбив маму. Ще одна мама кинула своїх дітей, замкнувши їх у якійсь старій будці в лісі, і їх там гризли щури. Випадково людина, яка просто збирала гриби, їх звідти витягнула  з покусаними ногами. Хлопчик, у якого було сімнадцять шрамів від того, що йому пляшки розбивали на голові п’яні батьки, казав: «Я не можу цього зробити». А мені треба було навчити їх неможливому. Може, коли люди прочитають про це, їм буде легше дякувати людині, яка не розбивала їм пляшки на голові і не різала в п’яному угарі, не продавала їх, як сутенер, як одна мама свою дочку. Я казала дітям: «Попереду вас чекає процвітаюче життя».

Ми за допомогою спеціальної служби знаходили тих батьків по тюрмах. Діти почали писати їм листи. Вони плакали і ридали над цими листами, казали: «Ми це робимо заради Вас». Але я з ними вже десять років працювала, і вони мені довіряли. Вони вже бачили у реальності, що може зробити подяка. Я їм казала так: «Давайте ми будемо вкладати щось у наше майбутнє». Фактично, весь клас писав один лист. Ми дякували батькам за те, за що можна подякувати взагалі:

За те, що дали життя.

За те, що любили як могли.

За те, що дехто з них утримував цю дитину до певного періоду, а потім не зміг.

Кожному було за що подякувати. Але коли ми подякували за ці три речі, батьки почали писати дітям у відповідь. До тих батьків, які відбували покарання в нашому місті, діти йшли прямо в тюрми, приносили їм листівочки і дякували. Встановлювалися відносини. Ці батьки починали приходити до нас у школу побачити своїх дітей. Приходили і п’яні, і такі, що про дітей не згадували роками. Вони гладили їх по голові, обнімали. Подяка починала знімати бар’єри, які були встановлені. Повірте, у нас нема таких бар’єрів. У нас є просто небажання, а у дітей був страх повернутися туди, звідки ми їх забрали. Був один хлопчик, якого вигнала з дому тітка, а сестра продала його частину будинку і сказала, що, якщо він повернеться, то вона його просто вб’є. Він два роки не міг піти до них, і все-таки, ще з двома дітьми із нашої школи, з коробочкою цукерок іде туди і встановлює відносини. Я казала йому: «Хай вона така, твоя сестра. Але це твоя сестра, і ти можеш до неї прийти і з нею поговорити». Тітку, яка зараз дуже сильно п’є, він витягнув з цих компаній і рятує від смерті.

Один хлопчик три роки –дев’ятий, десятий, одинадцятий клас –писав своїм батькам-наркоманам у тюрму. Вони його в рік віддали до Будинку маляти і далі продовжували вживати наркотики, продавали їх і часом сиділи за них. До сина ніколи не приходили. Вперше в одинадцятому класі до нього прийшла мама. Потім прийшов батько, потім вони приходили разом і врешті-решт покинули ці наркотики. Можливо, це зв’язано з цим хлопцем, з тим, що він прийняв батьків такими, як вони є. Зараз ця сім’я об’єднана. От що таке подяка, вона встановлює цю ниточку між людьми, яка вже не переривається потім нічим.

– Як можна пояснити з точки зору психолога ті зміни, що відбулися?

–Подяка дає силу. І тільки сильна людина може подякувати. Слабкій людині, нещасній і закомплексованій, слова подяки тяжко видавити. Але, коли вона все-таки їх з себе видавлює, то перестає бути слабкою. Вона переходить у ранг успішної людини, яка може дарувати. Подяка –це подарунок. Слова «подяка»і «подарунок»починаються з трьох однакових букв. Але подарунок нам коштує гроші, а подяка не коштує нічого. Проте, якщо ви роздаєте подарунки –ви багата людина. Подяка робить нас багатими! Наша психіка так це сприймає. Весь світ націлений на те, щоб щось взяти і зберегти. І, як наслідок, бідніємо всі. Це стосується як наших відносин, так і фінансів. А коли ми віддаємо, ми нічого не втрачаємо. Поки ти не дав, ти нічого не одержиш. Поставте перед собою тарілочку. Поки ви на цю тарілочку нічого не поставите –нічого не з’їсте. Ми можемо скільки завгодно казати, що світ несправедливий, що ми голодні, але, поки ми щось на тарілку не покладемо, вона буде пустою. Ті позитивні риси, за які ми дякуємо людині, в нас також починають проявлятися. Хочете процвітати –почніть з цього. Я вважаю, що мало психологічних тренінгів та тренінгів по бізнесу досягають своєї мети, тільки тому що упущене це маленьке, непомітне, але таке важливе зернятко. Ми можемо саджати великі дерева, але доки мі не посіємо це зерно подяки, дуже важко застосувати те, що ми знаємо.

– Як це знання можна перенести в реальне життя, наприклад у відносини в соціумі?

–Коли ми приходимо в будь-який офіс, державну установу, ми, щонайменше, маємо дякувати людині за те, що вона нас прийняла, і за ту атмосферу, яка нас оточує. Знаєте, чому це важко робити? Крім того, що у нас багато негативізму, в нас ще є помилкове відчуття лестощів. Ми боїмося, що будемо підлещуватись до цієї людини. Сказати триповерховий мат на вулиці, подумати про людину погано –це у нас запросто, а от прийти і подякувати людині –це майже неможливо. Подяка ніколи не буває підлещуванням! Я можу підлещуватися, коли говорю вам, що ви робите те, чого ви насправді не робите. Коли ж я приходжу і кажу людині:«Дякую за те, що мене прийняли»–це не лестощі. Що ми вимовляємо, то, в кінці кінців, й притягуємо до свого життя. Треба подумати, за що ми можемо подякувати викладачу, начальнику або людині, яка сидить поруч із нами в одному кабінеті. Зараз наш зовнішній світ направлений на роз’єднання людей. Подяка, в певній мірі, нас об’єднує.

– Ви можете пояснити, як правильно дякувати?

–Треба дякувати за щось конкретне. Я дякую Вам за те, що ви прийшли. За те, що хочете написати в журналі про тему, яка дуже важлива для нашого суспільства. Це є більше, ніж я просто скажу «Дякую!». Тому що, дякуючи конкретно за щось, я Вас в цей час позиціоную. Я Вас позиціоную в цьому суспільстві для Вас самих. Ви, можливо, самі не розумієте, ким Ви є по відношенню до мене і по відношенню до себе, –ми мало над цим замислюємось. Ми навіть мало замислюємося, хто ми є щодо своїх батьків. Коли я кажу, за що вам дякую, між нами встановлюються ниточки, Ви відчуваєте до мене спорідненість у тому, що я Вас розумію. Кожен із нас шукає енергії, любові і розуміння такого, як ми є, розуміння глибшого, ніж ми є. Людина що чує, те й розвиває в собі. Якщо я буду критикувати  негативні риси, то буду розвивати погане –на шкоду собі. Коли я назву позитивні риси, які є у Вас в зародку, але я Вам скажу, що вони мені подобаються, Ви почнете розкривати їх. Називаючи в Вас хороше і дякуючи Вам за це хороше, я розвиваю це хороше на користь собі.

– Як правильно звільнятися з роботи? Чи маємо ми дякувати своїм начальникам і за що?

–Я вам гарантую, що людині, яка має претензії до свого минулого місця роботи, буде набагато важче знайти нову роботу. Коли людина обливає брудом начальника, вона в своєму мозку створює домінанти ненависті до начальника. Коли люди спілкуються, вони співпрацюють не тільки на рівні свідомості, але й уловлюють підсвідомі флюїди один від одного. Явища і речі у світі мають хвильову природу. Наші свідомість і підсвідомість випускають певні хвилі. Роботодавець їх уловлює. Він не може сказати, чим саме людина йому не подобається. Ну не подобається, і все. І він не хоче брати її на роботу. Його підсвідомість вловила негативізм по відношенню до начальника, і не має значення, до якого. Якщо ви попрацювали в фірмі, наприклад, 3-4 роки, там, напевно, було і щось погане, і щось добре. Напевно, більше було доброго, бо ви тримались у цій фірмі. То прийдіть до начальника і скажіть йому, що ви йому дякуєте за все добре, що було. І жалієте про те, що склалася така ситуація, чи в країні, чи в фірмі, але ви будете завжди його пам’ятати як хорошого начальника. До мене приходили люди, які були в абсолютному страху від того, що вже завтра втратять роботу. Я їх навчила зробити так, як Вам щойно розказала. У мене було троє таких клієнтів. Всім трьом начальники через якийсь час знайшли нову роботу! Одній жінці навіть знайшли три роботи і домовилися з людьми, яку кількість часу їй треба працювати, щоб вона мала ті гроші, що заробляла раніше. Начальник зробив так, бо вона єдина з усієї фірми подякувала йому.

– Як донести це знання до суспільства?

–Ви можете про це писати в журналі, я можу розказувати про це на своєму робочому місці. Люди можуть розказати про це своїм знайомим і навчити своїх дітей робити так само. На консультаціях я питаю людей, як вони передадуть те, що вони тут почули, далі. Таким чином кожен з нас робить те, що може. У цьому суспільстві є не тільки я, але є щось вище, є Творець, який мене створив. Кожен називає Творця по-різному, і більшість із нас шукає якусь свою духовну складову. Я, наприклад, її знайшла в християнстві. Хтось знаходить у чомусь іншому. І ми передаємо її далі. Я думала: «Невже це в мені проблема, що я не можу навчити цих дітей стандартними методами?».А потім зрозуміла –ні, не тільки  в мені. Ці діти –інакші. І я почала шукати методику для того, щоб їх навчити. Почала дякувати цій школі. А в перші роки роботи я була лише незадоволена тим, що потрапила до неї. Я думала влаштуватися в ліцей чи гімназію і застосувати свої знання краще. Але, ставалися такі події, що я не могла піти з школи. І потім я зрозуміла, що, напевно, в цій школі мені потрібно чогось навчитися. Проблема подяки –це тільки одна з проблем, яку я вирішувала. Основне –я розробила методику, як розвивати запущену дитину. І через два роки після того, як ця програма була запроваджена, ми відкрили 10-11-й класи. Наші діти почали поступати в інститути, університети. Ця програма три рази виграла гранти: два тут, в Україні, і один –в США. Два місяці я читала свої лекції в університетах США. Я знаю, як зробити з людини-невдахи  – переможця.

– Як знання про вдячність перенести на парні відносини з коханою людиною?

–Відшукайте, за що Ви могли б подякувати людині, яка біля Вас. Якщо Ви будете дякувати, то зробите ниточки між вами неперервними. Навіть, якщо Ви з цією людиною розійдетесь, Ваш мозок навчився вишукувати позитив і наступного разу притягне до Вас людину, яка цей позитив вже має. Дякуючи за цей позитив, ви зможете розвивати в людині ще більше. Якщо жінка дякує чоловікові навіть за ту буханку хліба, що він приніс, вона розслабляє його, і проблеми роботи не переходять через поріг. Він тільки зайшов додому –йому треба за щось подякувати. Ви радуєтесь тому, що він приносить. Після цього нема приводу для сварки, ніяке напруження дома не виникає. Частіше чоловік втомлюється на роботі, приходить додому і будь-яке слово дружини може сприйняти критично. Починається скандал. Краще навчити дітей вибігати назустріч татові і казати: «Таточку, дякую, що ти прийшов, ми на тебе так чекали». Спокійний вечір вам забезпечено. Ви працюєте навіть не на партнера, а на себе. Ви підете з цим почуттям вдячності далі –підете з задоволенням, що Ви це змогли сказати.

– Будь ласка, побажайте щось нашим читачам.

–Хай подяка, навіть маленька, вноситься в кожний момент життя, і тоді подивимось, що зміниться. І хай читачі напишуть, чи змінилося їхнє життя, чи покращилися стосунки на роботі, в сім’ї. Те саме стосується дітей. Дякуйте їм за те, що вони є. Бо вони є подарунком для нас. Вчить їх дякувати батькові, матері, іншим родичам. Не треба вчити дитину дякувати лише Вам. Краще навчити дитину дякувати всім. Тоді вона подякує і Вам. Подяка –це аванс, який мені завжди хочеться віддати. Я хочу, щоб люди сміливо віддавали те, що їм нічого не коштує, і подивилися, чи зможуть вони одержати те, що можна порахувати в грошах. І хай спробують оцінити гарні відносини на роботі, в сім’ї, те, що діти будуть любити батьків, а батьки –дітей. І тоді, можливо, ми одержимо ті мільйони, яких шукаємо.

Бесіду вела Дар’я Конопльова, штатний журналіст та редактор журналу «Колесо життя»